Росія відкрито веде «переговори» терором цивільного населення. Де-факто в Абу-Дабі зараз проходять зустрічі української сторони з терористами при неочевидній позиції США.

Санкціонувати в такий момент комплексний удар по Києву, Харкову (вже 31 постраждалий, у т.ч. 2 дітей) та іншим містам міг тільки головний терорист – Путін. Це його підкріплення аргументу, що без вирішення «територіального питання» за «формулою Анкориджа» навіть припинення вогню не буде.

По суті, Путін навмисно перекладає провину на Трампа і робить його прямим співорганізатором гуманітарної катастрофи в Україні. Тут якихось особливих несподіванок немає. Поки Росія вірить в успіх терору, а заходи для зміни її позиції недостатні (точково ганяють 1 танкер, а не 50 одночасно), у Кремля немає мотивів зупинятися.

На цьому тлі повернемося до Давосу. Мабуть, знадобиться кілька текстів, щоб не пропустити цікаве.

• 1 • 

Судячи з моєї стрічки і валу публікацій у ЗМІ, багато добрих людей, які захопилися промовою товариша Карні, прочитали всі літери, але не змогли скласти слово. Не кажучи вже про те, щоб вловити сенс.

Товариш Карні з посиланням на не менш шанованого товариша Стубба (бо принципи однакові) сказав буквально наступне: з людожерами ми за стіл не сядемо, це в цілому негігієнічно і апріорі провокує неочевидні наслідки. А ось з вбивцями, злодіями і ґвалтівниками – цілком пообідаємо, якщо буде щось смачненьке. Тобто, таке, що відповідає інтересам. Це перший крок.

• 2 • 

За ним читається другий крок, до якого зробив підведення прем’єр Бельгії – товариш Барт де Вевер – на панельній дискусії за участю прем’єра Хорватії Андрія Пленковича і президента Литви Гітанаса Науседи. Він передав ідею дуже прозоро, просто не всі поки що вловили наслідки.

Де Вевер сказав буквально наступне: справа не в Трампі (який нам може не подобатися, і т.д.), справа в тому, що в США відбувся структурний зсув. Америка, як хатинка на курячих ніжках, ще за Обами почала розворот до Тихого океану передом, а до Атлантичного – задом. Що є відображенням об’єктивних пріоритетів і деякого занепаду Європи. Тобто, Атлантичний океан повільно перетворюється на глобальну периферію, світ структурується відносно Тихого океану, стає пацифікоцентричним.

У 2007 р. ВВП ЄС був у 5 разів більший за китайський і приблизно дорівнював американському. Зараз ВВП Китаю і ЄС зрівнялися, тобто Китай виріс у 5 разів відносно Європи, а ЄС відносно США впав удвічі. Де Вевер багато говорив про слабкість Європи, про залежність від американських технологій, якими Європа не володіє і не керує, про відсутність «великої палиці», яка повинна підкріпити м’які розмови.

І робить висновок: США більше не можуть розглядатися як союзник (бо вони не поводяться як союзник), тому Європі треба, не руйнуючи старі союзи, думати про нові.

У тому числі – залучаючи Китай, щоб крім повного випадання в імперський порядок денний, Пекін розглядав win-win історії. Тому що зараз виглядає так, що виграш Китаю – це програш Європи… Майже дослівно те, що сказав Карні.

Після чого легко читається другий хід: якщо ми говоримо з Китаєм, то чому ми не говоримо з Росією? Бо є залізне обґрунтування. Формально де Вевер міркує як проєвропейський прагматик. Але якщо продовжити його логіку ліквідації залежності від «несоюзників», то неминуче доведеться вирішувати питання енергетики, в тому числі – нафти. Китай точно не допоможе Європі з нафтою, це ж очевидно?

Зараз близько 21% нафти в ЄС надходить із США. Ще близько 17-18% – із «країн СНД, крім Росії», маються на увазі Казахстан і Азербайджан. Але Росія тримає руку на крані з казахською нафтою. Як мінімум третина нафти в Європі зараз контролюється «несоюзниками». А згорілий трансформатор на родовищі Тенгіз в Казахстані (як зараз) підвішує енергетичну безпеку ЄС.

Якщо Трамп підкрутить Венесуелу, накуролесить в Ірані і поторкає Нігерію, до 40-45% нафти в ЄС будуть надходити з «несоюзних» джерел. І якщо намагатися балансувати США по нафті, то реальна альтернатива – пом’якшувати позицію щодо Росії. Про це поки не говорять вголос, але воно спливає на другому ходу. Де Вевер журиться, що європейці перетворилися на рабів, над чим відразу ж посміявся Кирило Дмитрієв. Але де-факто бельгійський прем’єр зрівняв США і Росію.

Його висновок зводиться до того, що:

1. треба говорити з китайцями через голову США;
2. треба говорити з Росією на базі єдиної позиції, інакше розділена Європа прозвучить слабо.

Згідно з логікою де Вевера, єдина реальна причина, через яку Європа хоче (!), але не може говорити з Росією – це відсутність «великої палиці». Якою завжди були США. В Європи зараз немає аргументів для ефективних дебатів з РФ. Вихід він бачить у нарощуванні сили Європи за рахунок активізації співпраці. Але це – лише благородна риторика, за якою немає змісту. Необхідні словесні реверанси, ціну яких де Вевер розуміє прекрасно.

Трамп і Путін дивляться на ЄС однаково – як на здобич. Якщо в умовній Бельгії прийнято розмовляти з їжею, то в Кремлі – точно ні. Ідея закликати Китай, щоб пом’якшити позицію США і захиститися від Росії – це подвійне самогубство.

Європа – дуже сильна, у неї великі ресурси. Але вона драматично відстає за часом. Затягувати час далі – згубно. Човен тоне швидше, ніж вдається латати пробоїни і вичерпувати воду. Треба форсувати. Завдання може бути вирішене, тільки якщо додати в рівняння Україну на боці Європи. Це може бути та «палиця», яка вправить мізки Кремлю. Тільки в Україні і в контексті України Європа може швидко спроєктувати силу так, щоб Кремль відступив.

Але поки Москва активно бореться за «нейтралітет» України, Європа зволікає, вправляючись у риториці. При лінійному розвитку цього сценарію результат може бути тільки один – Україна вимушено погодиться на «нейтралітет», а ЄС буде розірваний.

Чіплятися за «правила», «цінності» і симулякри, від яких Європа/Канада/США стрімко відмовляються, для України не буде ніякого сенсу. Це перетворюється на кривавий водевіль. Де водевіль на заході, а кров – у нас. Або ЄС повноцінно розділить ризики, або нехай готується прийняти наслідки. Ось такий він, цей Давос.